Щоденні обстріли, постійні травмівні події, смерть близьких, руйнування світу, у якому ми живемо, — усе це впливає на психіку. Не хочеться повторювати банальні речі, але це факт. І для того, щоб психіка відреагувала на небезпеку, необов’язково побачити приліт чи стати свідком смерті.
Ви можете сидіти вдома й резко присідати від гучного звуку. Лякатися мотоцикліста за вікном. Завмирати й прислухатися: це грім чи вже летить «шахед»? Перевіряти телефон після кожного вибуху, прокидатися від звуку сирени, напружуватися від незнайомого шуму. Це реакції психіки на реальну та повторювану небезпеку.
Та чи означає це, що у вас обов’язково розвинеться посттравматичний стресовий розлад — ПТСР? Ні. Гостра стресова реакція після травмівної події та ПТСР — це не одне й те саме. Розбираємося з психологинею, психотерапевткою Тетяною Козловою, де між ними проходить межа, чому психіка реагує саме так, що можна зробити, щоб допомогти собі відновитися, і в який момент уже варто звертатися по професійну допомогу.
Що відбувається з психікою одразу після травмівної події
Коли людина опиняється в небезпеці, мозку не до спокійного аналізу того, що відбувається. Його головне завдання в цей момент — вижити. Організм мобілізується: підвищується увага, прискорюється реакція, людина починає значно гостріше сприймати звуки, рухи та будь-які ознаки можливої загрози.
Саме тому після обстрілу можна ще довго здригатися від плесків, прислухатися до кожного звуку або автоматично шукати очима місце, де можна сховатися. Навіть коли безпосередня небезпека вже минула, нервова система може певний час продовжувати поводитися так, ніби вона все ще поруч.
Це і є одна з причин, чому після травмівної події людина може почуватися зовсім не так, як зазвичай. Вона може погано спати, бути дратівливою, плакати без видимої причини, відчувати тривогу, не хотіти залишатися наодинці або, навпаки, прагнути відгородитися від усіх. У когось з’являються нав’язливі спогади про те, що сталося, у когось — відчуття внутрішньої порожнечі чи відстороненості.
Саме по собі наявність таких реакцій ще не означає, що в людини ПТСР.
Гостра стресова реакція — це не діагноз «ПТСР»
Тут часто виникає плутанина. Після важкої події людина може сказати: «У мене ПТСР, тому що я тепер лякаюся кожного плеску». Але один такий симптом не дає підстав для подібного висновку.
Гостра стресова реакція — це безпосередня відповідь психіки й організму на травмівну подію чи загрозу. Вона може проявитися одразу або невдовзі після того, що сталося. Її прояви бувають дуже різними, і у двох людей після однієї й тієї ж ситуації вони можуть мати абсолютно різний вигляд.
Хтось багато говорить і не може зупинитися. Хтось мовчить. Хтось починає постійно перевіряти новини. Інша людина, навпаки, вимикає телефон і не хоче нічого знати. Один не може заснути, інший спить майже весь день. Усі ці реакції не дають можливості самостійно визначити, чи розвивається в людини ПТСР.
Важливий ще один момент: людина може переживати сильну стресову реакцію навіть тоді, коли безпосередньо не бачила травмівну подію. Постійне перебування в зоні реальної небезпеки, повторювані обстріли та загроза для власного життя можуть ставати потужним навантаженням для нервової системи.
Тоді що таке ПТСР?
Посттравматичний стресовий розлад — це вже конкретний психічний розлад, який може розвинутися після пережитої або сприйнятої як загрозлива події.
При ПТСР йдеться не просто про те, що людині страшно після пережитого. Виникає певний комплекс симптомів, який зберігається та починає впливати на повсякденне життя.
Людина може знову й знову переживати травмівну подію через нав’язливі спогади чи кошмари. Вона може уникати місць, розмов, людей, звуків або інших нагадувань про те, що сталося. Може постійно перебувати в стані підвищеної настороженості, легко лякатися, погано спати, відчувати дратівливість і труднощі з концентрацією.
Можуть змінюватися й думки про себе, інших людей та навколишній світ. У людини може з’явитися відчуття, що небезпека чатує буквально всюди, що розслаблятися не можна ні на хвилину, а довіряти будь-кому стало неможливо.
Але й тут важливо не перетворювати список симптомів на домашній тест. Діагноз ПТСР ставить фахівець, оцінюючи всю картину, а не один чи два прояви.
Найважливіша відмінність — не в тому, наскільки сильно вам страшно
Дуже сильна реакція сама по собі не дорівнює ПТСР. Людина може пережити кілька дуже важких тижнів, постійно лякатися сирен і гучних звуків, погано спати, а потім поступово прийти до тями. Це не робить її реакцію «ненормальною».
І навпаки: іноді людина зовні має досить спокійний вигляд, продовжує працювати, займається побутовими справами й навіть каже, що з нею все гаразд, але всередині продовжує жити в стані постійної загрози.
Тому питання не лише в тому, чи є страх, а в тому, що відбувається з людиною з часом і наскільки цей стан починає керувати її життям.
Чому після повторюваних обстрілів особливо важко зрозуміти, де закінчується гостра реакція
За умови однієї травмівної ситуації можна умовно говорити про період «до» та «після». Під час постійних обстрілів ця межа стає набагато складнішою.
Небезпека може минути сьогодні, але знову виникнути завтра. Нервова система не отримує достатньо часу, щоб повністю перейти з режиму мобілізації в стан безпеки. Людина нібито перебуває вдома, готує вечерю чи йде до магазину, але частина уваги все одно залишається спрямованою на звуки довкола.
Тому не варто очікувати від себе, що після чергового обстрілу ви просто скажете собі «все закінчилося» і миттєво розслабитеся. Психіці може знадобитися час, щоб знову відчути відносну безпеку.
І тут виникає наступне важливе питання: що ми взагалі можемо зробити для своєї психіки, поки травмівні події тривають?
Як зараз допомогти своїй психіці, якщо небезпека триває
Найскладніше в житті під постійною загрозою — неможливо просто сказати собі: «Травма закінчилася, тепер відновлюємося». Вона може не закінчуватися. Сьогодні вночі був обстріл, завтра знову тривога, потім кілька відносно спокійних годин, а далі новий гучний звук. Тому поради про те, як «залишити стрес у минулому», за таких умов лунають дивно.
Але навіть коли небезпека триває, у психіки бувають проміжки, у яких вона може трохи відновитися. І завдання не в тому, щоб перестати боятися чи переконати себе, що все добре. Завдання значно простіше: дати мозку та тілу якомога більше реальних сигналів безпеки тоді, коли безпосередньої загрози зараз немає.
Після тривоги чи обстрілу корисно повертатися до звичайних дій. Приготувати їжу, прийняти душ, випити чаю, погуляти, почитати, поговорити з близькою людиною, зайнятися хатніми справами, попрацювати, якщо є така можливість. На перший погляд це абсолютно буденні речі, але саме буденність допомагає психіці знову перемикатися з режиму постійного очікування небезпеки на життя, яке триває.
Звернутися по допомогу до фахівців на сайті Психолог Онлайн
Важливо й те, що відбувається з інформацією. Під час тривоги людині дійсно необхідно знати, що відбувається та куди йти в разі небезпеки. Але нескінченно перевіряти новини після того, як безпосередня загроза минула, — це не те саме, що дбати про власну безпеку. Якщо ви вже отримали необхідну інформацію, а потім ще годину оновлюєте стрічку, мозок продовжує отримувати нові порції сигналів про небезпеку.
Ще одна річ, про яку часто забувають, — тіло. Після сильного переляку м’язи можуть залишатися напруженими, дихання стає поверхневим, серцебиття прискорюється. Коли безпосередня небезпека минула, можна не змушувати себе «заспокоїтися», а просто дати тілу можливість поступово повернутися до звичайного стану: пройтися, трохи посуватися, зробити кілька спокійних вдихів і видихів, випити води, поїсти, якщо давно не їли.
Не потрібно чекати, поки з’явиться ідеальний настрій. Іноді відновлення має дуже прозаїчний вигляд: людина після важкої ночі встає, вмивається, годує собаку, готує сніданок і робить звичайні справи. Це не означає, що вона «забула про війну» чи недостатньо сильно переживає те, що відбувається. Навпаки, повернення до життя — одна з можливостей дати психіці перепочинок.
І ще важливо не вимагати від себе нормального стану щодня. Після чергового обстрілу ви можете бути більш дратівливими, розсіяними, втомленими чи тривожними. Це не обов’язково означає, що з вами відбувається щось небезпечне. Але якщо стан не відпускає, посилюється, заважає спати, працювати, спілкуватися чи жити навіть у періоди відносної безпеки, це вже привід не терпіти його безкінечно й звернутися по професійну допомогу.
Допомога психіці в умовах небезпеки, що триває, — це не спроба зробити так, щоб людина перестала реагувати на загрозу. Здорова психіка й не повинна переставати помічати реальну небезпеку. Важливо інше: щоб між епізодами небезпеки в неї залишалася можливість повертатися до життя.
